Перший заступник голови Чернівецької обласної державної адміністрації, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Михайло ПАВЛЮК: «Факультет і університет навчили мене розвиватись, ставити нові завдання і прагнути до їх реалізації…».
- Доброго дня, Михайле Вікторовичу, спершу хотіла подякувати Вам, що дали згоду на інтерв’ю. Розпочнімо одразу із головного питання: чому саме історичний факультет? Чиїм було рішення вступити саме сюди? Ваша власна ініціатива чи на цей крок підштовхнули батьки?
- Дякую, радий відповісти на запитання молодшої колеги з рідного факультету історії, політології та міжнародних відносин, саме того факультету, якому я віддав, на все про все, 18 років свого життя: 13 років повноцінної викладацької роботи на кафедрі міжнародних відносин та 5 років студентського життя. І це, справді, кращий період у моєму житті… А рішення про навчання я прийняв самостійно. Ми мешкали у 1999-2000 роках у Празі, Чеська республіка, і тоді ця держава активно інтегрувалася до НАТО та Євросоюзу. Питання міжнародної співпраці було дуже актуальне, налагодження двосторонніх відносин, співпраця з міжнародними організаціями, добре розуміння міжнародних процесів і наштовхнули мене на те, що попит на такого роду фахівців, він обов’язково буде затребуваний в Україні. І от у 2000-му році прийняв для себе таке ствердне рішення: ми повернулися до Чернівців, я вступив у Малу академію наук, де нас вперше готували до серйозної наукової роботи і дали можливість написати наукову роботу. Оскільки мав досить хороші контакти у Празі, багато читав чеською, то підготував роботу про еміграцію українців до Чехословаччини у міжвоєнний період 1918-1939 рр. Робота добре оформлена, у ній містилася велика кількість архівних матеріалів, перекладів. Це й багатогодинна праця зі словниками у бібліотеках Чернівців, Києва, Праги. Мене чекав відповідний результат: я поїхав до Києва на Всеукраїнську олімпіаду-захист наукових робіт, де здобув ІІІ місце, що гарантувало вступ на факультет (тоді ще історичний) без екзаменів, тільки за результатами співбесіди. Ну, на співбесіді мав змогу розказати те, що читав. І з хорошими балами вступив на державне замовлення. Ось такі старт та мотивація працювати й надалі.
- Чи сумуєте Ви за своїми студентськими роками? Який спогад закарбувався у пам’яті найсильніше?
- Дивіться…сумувати не зовсім правильно, бо факультет і університет навчили мене розвиватись, ставити нові завдання і прагнути до реалізації і, власне, університет цьому і готує, тому я в обласній виконавчій владі. І, підкреслю, працюю на відповідальній посаді, завдяки здобутим знанням і досвіду в університеті. Треба сказати, що це був не просто час нових контактів, отримання нових знань, це не просто був період навчання та наукової роботи, це був період, де закладалися базові розуміння того, настільки ти можеш бути корисним громаді та суспільству, настільки ти можеш бути ефективним у реалізації суспільнозначимих завдань, як політолог, патріот та, врешті-решт, громадянин своєї держави. Звичайно, ці знання не тільки вузькопрофільні, адже ми мали грунтовні знання з двох мов, знання міжнародних відносин, політології, історії, дипломатичного протоколу. Це все дало можливість бути корисним і в практичній роботі, і в консалтингу, і на державній службі, і в депутатській роботі, і в чиновницькому середовищі. Переконаний, що й у майбутньому, де буде необхідність себе зреалізувати.
- Стосовно спогадів, то це те, як ставились викладачі до своєї роботи. Звичайно, я б тут назвав і професора Юрія Макара - багатолітнього декана і нинішнього завідувача кафедри, людини, у якої написав і успішно прилюдно захистив магістерську роботу, а згодом - і дисертацію. Це й Надзвичайний і Повноважний Посол України – професор Георгій Іванович Ходоровський, який читав нам лекції з історії дипломатії. Це дипломат, який тривалий час був Послом України в Індії, практик. Він дуже цікаво розповідав про такі практичні речі якими мають бути дипломати і в спілкуванні, і в постановці завдань, і в їх виконанні та навіть у зовнішньому вигляді. Це все було дуже повчально, це те, що відклало свій відбиток. Також - Надзвичайний і Повноважний Посол України на Кіпрі – Борис Іванович Гуменюк, який є доктором історичних наук, професором. Ми так якось подружились, що навіть через багато років я звернувся до нього з клопотанням стати моїм офіційним опонентом на захисті дисертації та здобуття наукового ступеня. І він підтримав, приїхав. У мене тоді був відмінний науковий захід у розумінні, що були авторитетні опоненти й відгуки та автореферат. Професіоналізм викладачів. власне, це те, що надихає, прагнеш таку ж лінію підтримувати і самому бути таким у ставленні до своїх обов’язків.
- Якщо ми вже зачепили тему викладачів, скажіть, чи мали Ви свого фаворита серед них, і до кого на пару Ви прийшли б навіть зараз?
- О-о-о, на пари я б до абсолютної більшості наших викладачів зараз би прийшов, звичайно. Це такий час був…от тут, де я працюю зараз, у обласній державній адміністрації, тут треба дуже швидко вникнути у проблему, прийняти рішення і бути відповідальним за нього, а в лекційні аудиторії можна просто прийти і послухати старшого колегу, нотувати основне і мати можливість задати запитання чи й взяти участь у дискусії. Це зовсім інше…І це, звісно, приємно. Я думаю, що професорсько-викладацький рівень нашого факультету є дуже потужним, і я б з радістю послухав не тільки кафедру міжнародних відносин, а й залюбки б зайшов на кафедру політології та державного управління, з професором Круглашовим. І зараз підтримуємо стосунки. Поспілкувався б з Олександром Масаном на теми, які стосуються краєзнавства та історії Буковини, з доцентом Ігором Григоровичем Буркотом. Теж пішов би на кафедру міжнародної інформації на лекцію до професора Фісанова. Не оминув би кафедру історії України, теж би завітав на кафедру сучасних європейських мов та перекладу, і завчив би якусь відому сучасну англомовну пісеньку, адже те, як там переймаються глибокими знаннями студентів, безперечно, залишає своє позитивне враження…
- Яка із навчальних дисциплін подобалась Вам найбільше? І що найважче давалось у вивченні?
- Після середньої школи, де ти зобов’язаний був учити хімію чи загальну біологію, ну, тут я сміюся, Ви собі зазначте, бо у зрілому віці розумієш користь від усіх шкільних предметів, то в університеті всі абсолютно дисципліни видавались корисними і якоїсь проблем не було. Ті предмети, які стосувались міжнародних відносин і міжнародного права, найважливіші. Я можу сказати, що тематика пов’язана з правовими проблемами політології, так само, як і питання правових аспектатів європейської інтеграції, євроатлантичної інтеграції, питання міжнародного публічного права для мене найцікавіші. Я вважаю, що ті знання з правових дисциплін нічим не гірші ніж профільні, отримані на юридичному факультеті, який я заочно теж закінчив 2010 року, ставши магістром права.
- Відомо, що у навчанні зі студентами завжди трапляються кумедні історії. Чи була така курйозна ситуація у Вас?
- Якщо не вважати, що на другому і третьому курсах нам визначили практику на два тижні, і я перервав одну із дуже пізнавальних закордонних поїздок стверджуючи, що в мене починається тут навчання, а, приїхавши сюди, з’ясував, що є ще 2 тижні на практику, бо це якраз був спеціально виділений час. Ну, це один із таких курйозів, який змусив мене після того завжди верифікувати терміни і дати. Навіть зараз, коли плануємо якусь нараду, перепитую потім помічницю, чи вона всіх повідомила, що вона саме у цій годині, на цей час, ми повинні бути уважні до розподілу свого часу. А так щоб сказати про курйози, то не дуже їх булой багато. Згадую зараз, як разом із друзями створили газету «Кліо». Ми писали про абсолютно різні проблеми. Одного разу побували у тодішнього голови обласної державної адміністрації та у міського голови Чернівців для інтерв’ю і з кожним. Запам’яталася невимушена розмова. Ми тоді, як Ви, студентка другого курсу, що прийшли на інтерв’ю, зауважил: така бесіда! нам тоді це здавалось дуже таким, особливим. А вже будучи аспірантом, разом із друзями, колегами: Лесею Воронюк-Волошиною, Оксаною Добржанською, Сашком Ткачуком, Сергієм Бостаном заснували на факультеті День вишиванки, який переріс у серйозне міжнародне свято, яке у 2017 р. підтримало понад 60 держав світу. Це саме ті речі, які назавжди залишаються у пам’яті.
- Ваше студентське життя було доволі насичене, але чи мали якесь окреме захоплення? Скажімо, Ваше дозвілля. Як проводили свій вільний час у незабутні роки?
- Ну, звичайно, ми з колегами збиралися щоп’ятниці на спортмайданчику, грали у баскетбол з однокурсниками, декілька разів ходили у гори, нічим нестандартним вони не відрізнялись, просто веселий та гамірний колектив, який відпочиває, спілкується. Теж ми декілька разів їздили у Київ - ближче до 4-5 курсу. Не можна обійтись без проукраїнських заходів, тобто періоду Помаранчевої революції як період демонстрації переконань, позицій. Пам’ятаю, що тоді ми були з однокурсниками разом, так…
- Календарна зима вже добігає свого завершення і ось-ось вже скоро настане улюблена студентська пора – весна, коли ніхто не хоче вчитись і шукає романтичні пригоди. Ви були слухняним студентом? Часто прогулювали пари?
- Ну, про це нехай скажуть викладачі, мої старші колеги. Одне можу підтвердити точно: я намагався максимально корисно використати кожну пару і семінар, щоб потім бути ефективним суб’єктом отриманих знань і навичок. Звичайно, бувало і таке, що ми на якусь пару не встигали. І це справді стосується весняного періоду. Але бажав би той час, який ми не змогли провести у аудиторії, провести його на якомусь публічному громадському заході, де б міг отримати так само якісь практичні, хороші знайомства, знання, які мені згодом пригодяться. У принципі, що й сталось, адже, починаючи з 4 курсу, захопився консультуванням різних громадських, громадсько-політичних, а потім вже виключно партійних проектів.
- Знаючи звички нинішніх студентів ФІПМВ, хотіла б дізнатись у Вас, чи мали Ви свою лавку в холі або підвіконня у коридорі, де проводили час на перервах? Чи було у Вас «своє місце» на факультеті?
- Я хочу сказати, що внутрішній сквер факультету історії, політології та міжнародних відносин – це особливе місце. Ми туди завжди виходили після другої пари на великій перерві, завжди. Це облагороджене місце в центрі, де можна постояти з друзями, про щось поговорити, попити кави. Ось, а от на підвіконниках сидіти не любив.
- І, наостанок, яку Ви можете дати пораду студентам факультету історії, політології та міжнародних відносин ?
- Бути ініціативними, наполегливими у досягненні мети, а метою у студентські роки однозначно повинно бути вдосконалення, здобуття нових знань, умінь. У подальшому - можливість реалізуватися як фахівцю та громадянину. Також не боятися: світ надзвичайно великий, він юридично з кордонами, але де-факто він без кордонів. Світ страшенно мобільний, молодь багато подорожує, змінює місце роботи, і кожен шукає те, що йому вигідно і відповідає його інтересам у межах законодавства і залежно від ступеня розвитку держави, моральних якихось моментів. Так-от, якщо усе це постійно собі ставити за мету, то успіх обов’язково прийде. Як би не було, і щоб не розповідали, що завжди хтось там чи десь здійснює патронат над вами, у кінцевому підсумку, виключно від вольових та особистих якостей залежить результат. Тому від кожного із вас залежить те, яке у вас буде життя. Пам’ятайте про працю своїх батьків та вчителів, шануйте їх, будьте вдячними! І, головне, зробіть правильний вибір пріоритетів!
- Дякую Вам за таку щиру розмову! Було приємно поспілкуватись!
- Взаємно! Дякую й Вам!
З випускником спілкувалась студентка ІІ курсу факультету історії, політології та міжнародних відносин Ірина Левкун
2018-02-22 15:24:16
Телерадіоведучий, шоумен і головний редактор чоловічого журналу «XXL», а в минулому студент філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Владислав Вакулович (він же Нікіта Добринін): «Дійте, тут і сьогодні, і завжди намагайтеся втілювати свої мрії в життя».
- Чому Ви вирішили стати саме журналістом?
- У мене було декілька варіантів. Я думав і про економічний, і про теологічний, і про юридичний, але вирішив піти в журналістику, тому що ця професія мене найбільше зацікавлювала. Мені хотілося мати контакт із людьми, постійно спілкуватися, з’являтися на сцені. Я зрозумів, що це ідеальна робота для мене.
- Чи шкодували колись про свій вибір?
- Жодного разу не вагався: «А що, якби я?». Не розмірковую, тому що задоволений роботою, яка в мене зараз є, і точно не хотів би зараз змінити її на іншу. Насправді, це складно називати роботою, це, швидше, хобі, яке приносить гроші і задоволення.
- Якою була Ваша перша робота?
- Перша робота була тут, у Чернівцях, на радіо «Буковина». Це - ефіри про кіно: я сам готував тексти і, власне, розповідав про відомих голлівудських "зірок". Це була хороша практика для мене.
- Чи траплялися моменти, коли ви хотіли зупинитись?
- Думаю, такі періоди бувають у кожного. Коли ти задумуєшся над тим, як тобі далі потрібно рухатись: що робити, а чого не варто. Так, але, незважаючи на це, все одно ти відчуваєш свою відповідальність перед людьми, які взяли на роботу, які дивляться чи слухають тебе. І, зрештою, ти все одно повертаєшся до своєї роботи.
- Якою була Ваша реакція, коли Вам запропонували стати головним редактором чоловічого журналу?
- Неочікування, тому що ніколи до цього не працював на такій посаді. Довго думав, чи насправді зможу добре виконувати цю роботу, але розумів, що в мене є досвід у медіа, у мене є багато знайомств, людей, яких можу долучити до створення журналу: дописувачів, художників, фотографів. І, як з'ясувалося, це справді працює.
- Чим вам найбільше запам’ятався філологічний факультет?
- Філфак мені найбільше запам’ятався цікавими святами: свято студентів, Міс та Містер університет та ін. Постійно були якісь заходи, на які ми ходили, та для яких щось готували. Регулярно брав участь у різних святах, хоча, звичайно, часу вистачало і на навчання.
- Чого Вам не вистачало в навчанні?
- Не було практичних занять з практикуючими журналістами. У нас круті викладачі, але єдиний момент – хотілось зустрічатись з журналістами, які щодня пишуть, які щодня знімають, і мені хочеться вірити, що зараз цього більше. Тому що такі речі надихають: коли ти бачиш журналістів, які реально працюють, створюють щось, їм є чому навчити.
- Чому Ви найбільше завдячуєте університету?
- Навчання на філологічному факультеті – насправді хороший старт, хороша база. Коли кажуть, що диплом неважливий, якоюсь мірою це справді так. Адже про нього не завжди запитують, коли ти приходиш на роботу, але ти отримуєш неоціненні знання і досвід. І це те, що якраз і допомагає пізніше в роботі.
- Дякую за інтерв’ю. І, наостанок, що ви можете порадити майбутнім студентам?
- Завжди потрібно пробувати реалізовувати свої ідеї. Багато моїх знайомих вигадують щось, креативлять, але не завжди встигають це реалізувати, а минають місяць, півроку - і ці ідеї реалізовує хтось інший. Тому моя порада: діяти і завжди намагатися втілювати свої мрії в життя.
Спілкувалась Роксолана Семенчук, студентка філологічного факультету ЧНУ
Використані фото з особистої сторінки Владислава Вакуловича в мережі «Instagram»
2018-02-19 09:49:53
Інтерв’ю з першим проректором Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, професором, доктором фізико-математичних наук Романом Петришиним.
- Романе Івановичу, кому з викладачів ви найбільше завдячуєте?
- У моєму формуванні, як викладача, я найбільше завдячую колишньому декану математичного факультету Крехівському Володимиру Васильовичу і його заступнику Гольцю Богдану Івановичу, а стосовно наукових здобутків – науковому вчителю академіку Самойленку Анатолію Михайловичу.
- Чи любите Ви математику? Якщо так, то хто прищепив Вам любов до цієї дисципліни?
- Так. Любов до цієї науки прищепив мій учитель математики, а також збірники конкурсних задач, які я купував школярем і вчився з них розв’язувати завдання. Тому й обрав математичний факультет.
- Який предмет був Вашим улюбленим в університеті?
- Математичний аналіз.
- Чи прогулювали Ви пари?
- Принципово – ні, адже я завжди вважав і вважаю, що відвідування пар є обов`язковим, тому що навіть коли бути неуважним на парі, відволікатися, все одно якісь знання відкладуться, але цього ніколи на станеться, якщо прогуляти пару. Бували банальні запізнення, проблеми з транспортом, хвороби. Але це як виняток.
- Розкажіть про старт Вашої кар`єри в університеті.
- Кар`єра почалася з найнижчої посади – асистента. Асистент кафедри – це велике аудиторне навантаження, практичні заняття. Згодом, після захисту кандидатської дисертації, став старшим викладачем, тоді вже трохи лекції давали читати, доцент – це вже більше лекцій, після захисту докторської – тільки лекції і керівництво аспірантами і пошукачами, далі професором, , але все починалося з асистента.
- Якби не наукова та викладацька діяльність, з чим би пов`язали своє життя?
- Важко сказати, але думаю, що в чомусь би знайшов себе.
-Який Ваш найяскравіший спогад зі студентського життя? Чи часто згадуєте ці роки?
- Спілкування з друзями. Ми грали у футбол, щотижня ходили на танці. Багато часу проводили в бібліотеці. Бувало й таке, що доводилося бігти в бібліотеку на перерві, щоб зайняти там місце, бо по обіді всі місця вже зайняті.
- Я скажу так: настільки малопроблемного проміжку часу в житті у мене не було і не буде. Гадаю, у всіх так. І той час, поки не обсіли побутові, сімейні та фінансові проблеми, потрібно витратити з користю для себе, на розвиток особистості.
- Що, на Вашу думку, головне у житті кожного студента?
- З одного боку, звісно, потрібно відвідувати пари, щоб стати хорошим фахівцем у своїй галузі. З іншого – період навчання в університеті – це 5 найбільш небезпечних років у процесі формування людини, бо це саме той період, коли ще не дорослий і вже не дитина, і саме в цей час дуже легко піддатися різним впливам та спокусам. Я вважаю: якщо студент потрапив у еліту молоді (адже у вузи вступають все ж розумніші діти), то він має можливість навчитися чогось у своїх колег, крім того, чому навчать викладачі. Наприклад – правилам поведінки, вмінню поводити себе в компанії; сформувати своє ставлення до шкідливих звичок, навчитися гідно поводити себе зі старшими тощо.
- Яка риса характеру допомогла Вам досягти певних висот?
- Гадаю, працелюбність і працездатність.
- Що найважче у роботі проректора?
- Це така посада, на якій потрібно вимагати від людей виконання певних обов`язків і самому виконувати свої, вміти знайти компроміс між вимогливістю до співробітників університету стосовно виконання їхніх обов`язків, залежно від можливостей і знайти контакт з кожним із них.
- Чи є у Вас хобі?
- Вдосвіта 8-9 км швидкої ходьби щодня. Причому не залежно від погодних умов. Ще – інтенсивна зарядка, а також - плавання в басейні.
З проректором спілкувалися студентки 4-го курсу факультету математики та інформатики Анастасія Мардар, Олеся Мардар та Алла Сидоряк.
2018-02-02 11:00:21
Руслана Цихоцька: «Не всі народжуються великими спортсменами. Але пам’ятайте, що невтомною працею і вірою в свої сили обов’язково вдасться зробити те, що здавалося неможливим».
Довго думала, коли переді мною постало завдання взяти інтерв’ю у відомого випускника нашого факультету. Хто ж це має бути? Щоб була цікава і водночас талановита людина? Та коли при вході у корпус свого рідного факультету побачила фотографію Руслани Цихоцької (на першому поверсі факультету фізичної культури та здоров’я людини розміщені фотографії відомих випускників факультету), вирішила: так,це вона!
Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики,неодноразова чемпіонка та призерка Чемпіонату і Кубка України, учасниця XXXI Олімпійських ігор і, гордо усвідомлювати - випускниця кафедри фізичної культури та валеології 2007 року!
Особисто зустрітись із Русланою не мала змоги,адже зараз вона тренується в Сполучених Штатах Америки. Та це не завадило мені поспілкуватися з нею у Viber.
Руслана надзвичайно приємна і легка у спілкуванні людина. Розмова почалася згадкою, як вперше пов’язала себе зі спортом відома легкоатлетка. У 7 років, пішовши за компанію із сестрою у спеціалізовану школу до тренера, який запропонував займатися сестрі, Руслані також сподобалось, адже цьому спритному дитяті вдавалося все. Хоча мріяла про балет, однак не мала можливості через відсутність у місті відповідної школи.
Руслана зізнається - Чернівецький національний університет зіграв велику роль у її досягненнях. Вона вчилася за вільним графіком для того, аби мати можливість готуватись і виступати на змаганнях та постійно йшли назустріч. Їй було також надзвичайно приємно виступати за факультет у складі команди з баскетболу, футболу та іншого роду змагань.
Руслана розповіла, що її група була дуже весела, хоч визнає - часто пропускала пари. Багато часу майнуло, та згадує: «Я добре пам’ятаю нашу поїздку у Ворохту. Там ми здавали крос на лижах. Тоді я вперше стала на лижі, було дуже складно. Ми незабутньо і весело провели час».
У кожного в дитинстві був приклад для наслідування. Для Руслани взірець завжди і в усьому – батько. «У мене ніколи не було кумирів, я завжди брала приклад зі свого батька. Він для мене – Людина з великої літери, сильний духом, такою він виховав і мене. Я завжди захоплююся людьми, які своєю працею досягають вершин, роблять щось, що не під силу іншим».
Руслана захоплювалася багатьма видами спорту та пріоритетом для неї стала легка атлетика. Чому саме, обґрунтувала так: «Вибрала те, що люблю більше всього, вибирала серцем».
Батьки завжди підтримували, гордилися талановитою донькою. Мати часто розповідає, яка у неї дочка, а тато тільки тихо гордився, аби донька ніколи не зупинялася на досягнутому.
- Ви тренуєтесь у Нью-Йорку ,а як оцінюєте розвиток спорту в Чернівцях?
- Я вважаю, що не так важливо, де саме ти тренуєшся, головне – спільна праця спортсмена і тренера. Звичайно, в Америці створено кращі умови для тренування, тут високо цінують досягнення. Але, як і будь-де, є свої переваги і недоліки.
Свою домівку Руслана пам’ятає та любить, однак стверджує, що тут, нажаль, немає такої бази, щоб тренуватись для досягнення високих результатів, особливо взимку. Коли приїжджає восени все ж тренується в місті. Їй завжди гордо представляти Чернівці та усвідомлювати, що родом з такого затишного куточка.
Руслана надзвичайно товариська людина,завжди рада поділитись своїм досвідом. Ось деякі поради від відомої легкоатлетки: «Не всі народжуються великими спортсменами. Але пам’ятайте, що невтомною працею і вірою в свої сили обов’язково вдасться зробити те, що здавалося неможливим. Будьте передусім хорошими людьми і обов’язково вірте у чудеса. І ставтеся до всього з повагою».
Інтерв’ю підготувала студентка факультету фізичної культури та здоров’я людини - Іванка Павлюк
2018-02-09 12:18:47
Випускниця Чернівецького національного університу Оксана Гнатчук розмірковує про сенс науки і життя: «Швидше за все, на мене вплинули і події дитинства, і студентські роки. Це спонукало до написання байок. Кому, як не дітям, варто розповідати про світ і життя, яке є цікавим, швидкоплинним, інформативним».
Доброго дня, Оксано Степанівно! Дякую, що погодились на інтерв'ю. Можна задати декілька запитань стосовно Вашого студентського життя?
- Ой, це було так давно, але стільки вражень залишилось...
Знаємо, Ви серйозна жінка, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології та місцевого самоврядування Філософсько-теологічного факультету ЧНУ. Нам також відомо, що Ви закінчили університет із відзнакою, працювали у системі медичної освіти, займаєтесь науковою діяльністю, виступаєте опонентом на захисті кандидатських дисертацій, берете активну участь у наукових, науково-практичних, навчально-методичних конференціях, конгресах. Є також членкинею Соціологічної асоціації України, автором більш як 100 наукових статей.
- О, так Ви на мене зібрали ціле «досьє»...
Та мені хотілося б дізнатись про студентське життя. Тоді, коли Ви були студенткою. Яким пригадується Ваше навчання в університеті?
- З великим задоволенням подумки повертаюся у ті часи. Навчання в університеті було цікавим, нам говорили, що незабутні роки – це шкільні, проте, коли ви вступите до університету, то це будуть ваші найкращі роки. Спогади в мене залишилися приємні і теплі. Це – період життя, який іменується – юність і молодість. Мали тоді по 17-18 років. Ми брали участь в археологічних та етнографічних практиках, відвідували цікаві лекції, семінари. І все це щось таке неподібне на школу.
А як у Вас відбувався навчальний процес?
- Навчальний процес? Лекції читали викладачі, семінари готували студенти. Запам'яталося відвідування бібліотек – при підготовці до семінарів. Ніяких ґаджетів у нас не було. Пригадую, як море студентів йшло до бібліотеки готувати семінарські заняття з масою підручників у читальному залі.
Ми жили тоді в непростий історичний момент, тому що Радянський Союз на той час перебував на шляху перебудови, спостерігалися тенденції до його розпаду і відчуття того, що Україна – це окрема держава, що це не є складова Радянського Союзу. Ці думки витали у повітрі, і студенти, ті, що люблять все новеньке, цікаве, намагались якимось чином з᾿ясувати історичну правду.
Готуючись до семінарських занять і виступаючи, ми сперечалися, викладачі намагалися наводити правдиві факти, а не ті, які пропагувалися радянською історіографією.
А ще в цей час з'явилася можливість виїхати за кордон. Уперше. «Залізна завіса» Радянського Союзу впала. І ми, склавши іспити, могли поїхати за кордон і побачити світ.
Яким було студентське життя?
- Я жила вдома, і мені здавалось: пропускаю все, що відбувалось довкола студентства. Але оскільки мої подруги жили в гуртожитку, то я туди навідувалася. Брала участь у всеможливих вечорах, дискотеках, конкурсах. Ми постійно планували: куди йти і як провести свій вільний час. Ходили вулицями міста і співали «Червону руту». І це було круто.
Сьогодні Ви часто згадуєте свої студентські роки ?
Так, часто, бо працюю зі студентами – молодими, перспективними, розумними. Саме вони зараз творять нашу історію. Коли говорять: «Молодь – наше майбутнє», то я б додала, що не тільки майбутнє, а й – сьогодення!
Оксано Степанівно, знаю, що Ви не тільки науковець. Що Вас спонукало до літературної діяльності?
- Я сама собі часто задаю це запитання, і шукаю на нього відповідь. Швидше за все, на мене вплинули і події дитинства, і студентські роки. Це спонукало мене до написання байок. А кому, як не дітям, варто розповідати про світ і життя, яке є цікавим, швидкоплинним, інформативним.
Дякую за інтерв'ю! Якщо можна – Ваші побажання нинішнім студентам.
- Побажаю всім, і не тільки студентам, у тому числі і собі, жити кожним днем, цінувати все, що ми маємо, і бути у злагоді із собою та світом.
Інтерв'ю підготувала Роксолана Ранецька
2018-02-08 11:02:21
Випускниця хімічного факультету університету Аліна Грозав: "Насолоджуйтесь хвилинами навчання і студентського дозвілля. Пам’ятайте, що навчаєтеся в одному з найкращих університетів України"
- Добрий день, шановна Грозав Аліно Миколаївна! Мене звати Лілія Ткачук, я студентка Інституту біології, хімії та біоресурсів. Хочу взяти у Вас інтерв’ю, оскільки Ви є однією з відомих випускниць нашого факультету. Ваші відповіді стануть корисними і пізнавальними для мене і студентів. Вдячна, якщо Ви погодитесь відповісти на мої запитання.
-Добрий день, Ліліє! Я не проти відповісти на Ваші запитання.
- На якій спеціальності Ви навчались і в якому році закінчили навчання?
- Я закінчила хімічний факультет (на той час) у 2008 році. Отримала диплом магістра за спеціальністю «Хімія» та спеціалізацією «Фармацевтична хімія».
- Хто був Вашим науковим керівником?
- Науковим керівником курсової, бакалаврської та магістерської робіт була доцент Дармограй (Букачук) Ольга Михайлівна – досвідчений фахівець у галузі органічної хімії, професіонал своєї справи та просто чудова жінка, яка прищепила любов до органічної хімії та всього, що з нею пов’язано. Справжній приклад для наслідування: спокійна та врівноважена, не залежно від обставин, успішно поєднувала свою наукову, педагогічну та організаційну роботу, постійно підвищувала свій теоретичний та практичний рівень знань. Надзвичайно рада, що все склалось саме так, і моя наукова діяльність розпочалася в лабораторії органічного синтезу під керівництвом Ольги Михайлівни.
- Як Ви себе реалізували?
- З 2008 року працюю на кафедрі медичної та фармацевтичної хімії «Буковинського державного медичного університету». У 2013 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата хімічних наук зі спеціальності «02.00.03 – органічна хімія», у 2015 році присвоєне вчене звання «доцент». Намагаюсь поєднувати два улюблені заняття: викладацьку та наукову роботу.
- Яке Ваше хобі?
- Хоч хобі – це узагальнена назва занять, що не є робочою спеціальністю, - я все ж таки назву своїм захопленням органічний синтез: справа, яку я надзвичайно люблю і під час виконання якої справді морально відпочиваю. Особливо враховуючи те, що «навала» паперової (організаційної, методичної) роботи залишає все менше і менше вільного часу. Крім того, як справжня жінка, люблю готувати, особливо десерти.
- Який був Ваш улюблений предмет?
- Виходячи з вищесказаного, мій улюблений предмет – органічна хімія і предмети, які були до неї дотичні (фармацевтична хімія, хімія високомолекулярних сполук, фізико-хімічний аналіз органічних речовин, методи синтезу лікарських препаратів).
Лабораторне заняття з фармацевтичної хімії
- Як Вам вдавалось поєднувати особисте життя з навчанням?
- Я не можу з впевненістю відповісти, що мені це вдавалось, тому що за 5 років навчання були різні часи (і ті, коли більше часу приділяла навчанню, і ті, коли – особистим справам). Але зараз розумію, що у всьому має бути гармонія, і основне - правильно планувати і розподіляти свій час. І місце на відпочинок там обов’язково має бути. Тоді повертаєшся до навчання (роботи) з новими силами і новими підходами.
- Студенти, як відомо, часом прогулюють пари, а у Вас були такі випадки?
- Пари без поважних причин не прогулювала (не враховуючи ті, які доводилось пропускати, займаючись художньою самодіяльністю на факультеті). Я на кожну пара йшла з позитивним настроєм і прагненням до чогось нового. Чому? Напевне тому, що хімічний факультет – це був мій особистий, добре продуманий і дуже бажаний вибір, про який я не шкодую.
- Розкажіть, будь ласка, про випадок зі студентського життя, який найбільше Вам запам’ятався.
- Звичайно, випадків було багато. Завжди з позитивом згадую заняття з фізичної хімії. Лабораторні заняття вів доцент Ігор Аронович Вінклер, який, крім того, був нашим куратором. Якщо бути відвертою, фізична хімія, як кажуть у народі, не була моїм «коньком», але тут знову хочу підкреслити роль викладача, який перетворював складні речі на прості і завжди знав, як вмотивувати студента (мотивацією служили цукерки, булочки, екскурсії і т.д.). Тепер, коли стикаюсь із фазовою діаграмою води, завжди усміхаюсь, бо згадую під якою мотивацією я її вчила та здавала. Згадую ще випадок, коли на 4 курсі під час святкування Дня хімічного факультету ми готували номер «Зірковий дует», і жеребкуванням обирали викладачів, яких нам було необхідно умовити заспівати з нами. Мені випала кандидатура професора Лявинця О.С., який тоді був деканом факультету. Спочатку я отримала відмову. Олександр Семенович сказав, що в нього немає ні «слуху», ні «голосу». І, крім того, він декан, тому співати не буде. Звичайно, я не здалася з першого разу, і Олександр Семенович все ж таки заспівав зі мною. І досить непогано, якщо не помиляюсь! Ми навіть перемогли.
«День хімічного факультету-2008»
Ну, і звичайно, не можу забути участь в конкурсі «Кращий студент та студентка ЧНУ». Хоча перемогу й не здобула, але, разом з тим, отримала незабутні враження та досвід.
Під час конкурсу «Кращий студент та студентка ЧНУ 2006»
- Нашим студентам дуже цікаво, як створювався гурт «Аурум», в якому Ви співали.
-Гурт «Аурум» створений випадково, 2003-го року під час чергового звітного концерту самодіяльності (здається, пов’язано з творчістю Назарія Яремчука). Я тоді була на 1 курсі. На факультеті проводився відбір для участі у концерті. У школі я полюбляла співати. І тому теж взяла участь у відборі. Було відібрало кілька студентів (близько 8). Тоді ми виконали на концерті пісню В. Івасюка «Червона рута» трьома мовами. За це отримали нагороду. Опісля виникла ідея продовжити діяльність гурту. Довго думали над назвою, розуміли, що це має бути щось хімічне. Кожного року склад гурту змінювався у зв’язку з плинністю студентських кадрів, але завжди поряд з нами були наші наставники, без яких колективу не було б . За це хочеться надзвичайно подякувати доценту кафедри музики І.М. Мокрогуз і нашим улюбленим викладачам-хімікам проф. О.Е. Панчуку, проф. Я.Ю. Тевтулю, проф. О.С. Лявинцю, доц. А.Ф. Чобан, доц. Т.М. Михайловській.
Гурт «Аурум» з деканом хімічного факультету проф. Тевтулем Я.Ю. , 2003-й рік
- Яку пораду можете дати студентам?
- Насолоджуватись хвилинами навчання і студентського дозвілля. Пам’ятати, що вони навчаються в одному з найкращих університетів України.
- Щиро дякую за цю цікаву розмову. Успіхів Вам.
- І Вам спасибі!
Побажання кандидата хімічних наук, доцента кафедри медичної та фармацевтичної хімії, декана фармацевтичного факультету Буковинського державного медичного факультету Петра Присяжнюка студентам-хімікам нашого університету: «Будьте професіоналами у своїй справі. А для цього треба вчитися, любити свою спеціальність, виконувати свої професійні обов’язки краще за інших і Ти будеш завжди на висоті. Хімія переживає не найкращі часи, і тому лише професіонали зможуть поставити її на відповідний рівень. Будьте професіоналами!».
Розмову вела студентка Інститут біології, хімії та біоресурсів Лілія Ткачук.
2018-02-06 15:29:05
Інтерв’ю з випускником відділу комп’ютерних технологій, розробником програмного забезпечення та співзасновником фірми «ELOGIC» Ігорем Яковлєвим: про свій шлях від любителя до професіонала та як стати висококласним фахівцем у ІТ-сфері.
- Ти закінчив кафедру комп’ютерних систем та мереж, то чому ти обрав саме спеціальність "комп’ютерна інженерія"?
- Я обрав цю спеціальність, тому що з шкільних років мені подобалося займатися речами, які є фундаментальними , тобто мають під собою якесь наукове підґрунтя. І я розумів, що саме на цьому факультеті зможу навчитися працювати як з програмною частиною, так і з мікросхемами та платами. Мене завжди надихало створювати щось нове, тому якщо взяти і розробляти якусь нову річ, зможу її створити від початку і до кінця, тобто від програмної частини й до завершального етапу, коли цей предмет виконуватиме якісь функції. Як на мене, саме Інститут фізико-технічних та комп’ютерних наук максимально дає змогу осягнути весь комплекс наук, необхідних у цій сфері.
- Всі знають про те, яку важливу роль відіграє іноземна мова в кожній сфері нашого життя. Який рівень англійської необхідний, щоб здобути хорошу роботу?
- Максимально можливий: якщо в тебе В1 – вчи на В2, якщо в тебе В2 – вчи на С1. Ми живемо в стрімко розвиваючому світі і, як би там не було, більшість інноваційних речей створюються на Заході, а там основною мовою є саме англійська. Звичайно, можна вчити ще китайську, наразі це також перспективно, але саме англійська дасть найбільше дивідендів у майбутньому. Особливо, якщо говорити про програмування, то, незалежно від спеціальності, більшість професій, де згодом зможе працювати випускник Відділу комп’ютерних технологій, - це розробник (програміст) в компанії, яка працює із закордонними замовниками, так само як ми в «ELOGIC». Це, як мінімум, читання технічної літератури (зокрема, завдань), а в ідеалі - проведення skype call (спілкування напряму з клієнтом) і подорожування в інші країни до замовників. Зрозуміло, на такі завдання відряджатимуть людей, які добре знають англійську, адже вони будуть себе там комфортно почувати і, безумовно, на це заслуговують.
- В університеті нам розповідають про те, що кожен предмет, який ми вивчаємо, важливий, проте досить часто студенти ставлять під сумнів це твердження. А що скажеш ти з цього приводу: чи потрібні такі предмети як фізика, вища математика та інші дисципліни, яких так бояться студенти?
- Я вважаю, що це питання набагато глибше, ніж чи потрібний конкретний предмет. Так само можна роздумувати чи необхідний предмет релігієзнавство майбутньому програмісту. Тому кожен абітурієнт, коли обирає кафедру/спеціальність має змогу ознайомитися із переліком предметів, які згодом вивчатиме. Як на мене, при виборі спеціальності кожен майбутній студент має запитати себе: «Чому я обираю саме цю спеціальність? Я знаю, що там буде фізика/вища математика/… чи готовий я до вивчення цієї дисципліни і чи потрібно це мені?». Завжди слід обирати те, що подобається та приносить задоволення. Звичайно, можна спробувати щось нове та невідоме, але потрібно бути готовим до того, що результат не завжди буде приємним та не все вийде (принаймні з першого разу). Пробувати завжди треба, але перед прийняттям будь-якого рішення слід все добре обдумати.
- Всі знають, що студентські роки – це час, сповнений веселих подій та пригод. Яка подія зі студентського життя тобі запам’яталася найбільше?
- Напевно, однією із таких подій є посвята – це завжди веселе, цікаве та гамірне дійство. І це один із перших та найяскравіших спогадів кожного студента. Також багато цікавого відбувається під час святкувань важливих дат нашого Інституту(участь в різних сценках та виступах). Іще одним яскравим спогадом є участь у студентських олімпіадах та конкурсах. Саме той випадок, коли поєднується приємне з корисним. Також ми із кафедрою їхали в Румунію, Молдову і, звісно ж, подорожували Україною. Це неймовірний досвід і можливість випробувати свої сили, познайомитися із новими людьми і провести час із користю.
- Нині ти є одним із співзасновників фірми «ELOGIC». Розкажи детальніше, чим займається твоя ІТ-компанія?
- Так, ми є ІТ-компанією, зараз діє два відділення: в Чернівцях та Хмельницькому. Займаємося рішеннями, програмуванням, переважно це мова PHP, програмуємо для Commerce, тобто для Інтернет-торгівлі. Здебільшого європейські, американські бренди, які продають власні речі: книжки,одяг, парфуми, машини та багато іншого в Інтернеті. Надаємо повний комплекс послуг: сервер, дизайн … . Бренди нам довіряють, адже робимо все, щоб вони продавали більше.
- Чи легко потрапити в твою компанію на роботу і як відбувається цей процес: бажаючі повинні розробити програму чи, можливо, розв’язати задачу на логічне мислення, як у відомих закордонних фірмах?
- Якщо говоримо про студентів/новачків, на яких потрібно подивитися на ділі, використовуємо просту схему, яка, можливо, не дуже лояльна стосовно студентів, але дає змогу зрозуміти, для них це новий досвід, а завдання наступне: бажаючому слід написати програму, 90% якого взагалі не зрозуміло , можна ставити конкретні запитання команді, користуватися допоміжними засобами/літературою. І якщо людина не опустить руки, а виконає завдання повністю або хоча б більшу частину, то цей програміст вартий того, щоб з ним співпрацювати. Адже така людина не боїться труднощів і готова рухатися далі та розвиватися. Для мене кредом у житті є фраза: «Ніхто не допоможе тобі стати самостійним» , і хотілося б донести її й до своїх колег.
- Як ти вважаєш, у чому полягає секрет успіху в цій сфері: 99% наполегливої праці і 1% таланту чи навпаки?
- Якщо в тебе є талант – це, безперечно, добре, але звісно ж, далеко не вирішальний фактор. Важливу роль відіграє те, настільки ти здатний мислити алгоритмічно, вирішувати питання, знаходити правильні інструменти для розв'язання завдань. Також слід звернути увагу, що є люди, яким це вдається краще, а є - кому гірше. Я б навіть сказав так: складно знайти хорошого кардіохірурга, який би не горів тим, що він щодня розрізує та зшиває серця і тим самим, змушує їх битися ще 50 років. Так само неможливо знайти геніального програміста, який би відкривав код лише на роботі і лише тому, що це приносить хороший заробіток. Тому, щоб стати першокласним спеціалістом, ти повинен цим горіти і так має йти зсередини. Відповідно, ти можеш таким народитися, але й ти можеш таким стати.
- Всі знають, що серед програмістів більше хлопців. Як ти ставишся до дівчат-програмістів і чому серед програмістів їх так мало?
- Я ніколи не ділю працівників на дівчат та хлопців у плані здатності до програмування. Як на мене, це питання бажання, бо і в моїй команді є дівчата-програмісти. Коли знайомлю їх із клієнтами, вони дивуються, але згодом, якщо починають працювати із ними – розуміють: вони є професіоналами своєї справи. Адже їм працювати комфортно, приємно і немає значення чи людині 19, чи 39 та якої вона статі, головне,щоб людина є хорошим фахівцем. Тому, якщо дівчата сумніваються щодо випробування себе у цій сфері, чи це суто чоловіча професія, можу із впевненістю сказати: в будь-якій компанії вас приймуть із розпростертими обіймами, тим паче, більшість працівників - чоловіки.
- Чи поділяєш ти людей на гуманітаріїв та технарів, і чи мало вплив на вибір спеціальності те, що твоя мама теж закінчила цей Інститут?
- Я ніколи не ділив людей на технарів та гуманітаріїв. І коли мене в університеті запитали, який мій улюблений предмет, я не міг одразу відповісти, бо не можу віднести себе до однієї із категорій. Той факт, що мої батьки працюють у цій сфері, звісно, вплинуло на формування моєї особистості, вони показали мені, що технічні науки - це легко, але вибір спеціальності все ж був за мною.
- Чим ти займаєшся у вільний час, невже також програмуєш?
- Я програмую скоріше не у вільний час, а по роботі, коли мені хочеться щось змінити або зробити краще, ніж воно зараз є. А у вільний час я дружу зі спортом. Ще - сім'я, саморозвиток, читаю, подорожую чи ще чимось, на що, зазвичай, часу невистачає.
- Ти любиш тварин? Можливо, в тебе є котик на прізвисько Віндовс?
- Так, люблю, але домашньої тварини, на жаль, не маю! Раніше в мене був котик, і я хотів назвати його Піксель, бо він любив залазити своїм носом, наприклад, в борошно і розносити його по всій кімнаті. Ці різнокольорові цяточки я називав пікселями. Але ми б хотіли взяти в офіс якусь тваринку ( щоб він був нашим талісманом), і в нас почалися суперечки стосовно того, як його назвати, лідерами наразі є: Лінукс та Ангулар.
- Які поради ти можеш дати юним програмістам, зокрема студентам?
- Якщо поставити перед собою мету: стати кимось в ІТ-сфері за 5 курсів, то слід обрати один чи два напрями, які наразі є популярними та розвиватися. Дуже добре, якщо хтось дасть настанови та скерує в правильному руслі. Бажано із другого-третього курсу йти на роботу, хоча б на півставки, щоб набратися досвіду. Тобто практика, практика і ще раз практика. Поєднувати роботу із навчанням важко, але можливо. Найголовніше -визначитися із курсом, і тоді вже рухатися в цьому напрямку. Слід пам’ятати, що немає нічого неможливого та ніколи не зупинятися на досягнутому. Щиро бажаю усім студентам зростання в навчанні та сил для нових звершень!!!
Інтерв’ю підготувала студентка 241-ї групи Евеліна Жупник
2018-02-06 11:24:52
Герої серед нас… Нам є ким пишатися!
Ангельський Павло Олегович – випускник Інженерно-технічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
2010 р. – закінчив Інженерно-технічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, здобувши кваліфікацію інженера з телекомунікацій.
2014 р. – закінчив аспірантуру при кафедрі оптики і спектроскопії ЧНУ, захистивши дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних та комп’ютерних наук за темою: «Фазова структура об’єктних полів оптично-анізотропних полікристалічних мереж біологічних тканин і рідин».
2015 р. – рік служби в АТО у складі 72-ї бригади, командир взводу: сектор «М».
2016 р. – служба у поліції: м. Чернівці, командир роти патрульної поліції.
2017 р. – служба у поліції: м. Кривий Ріг, командир батальйону патрульної поліції.
- Як на Ваше рішення відстоювати інтереси країни на Сході відреагували рідні?
- Рідні сприйняли це без особливої радості, як, зазвичай, буває у таких випадках. Але є така приказка: «На війну не біжать і від війни не тікають».
- Як відбувалося спілкування з рідними під час вашого перебування в зоні АТО? Мали змогу користуватися телефоном?
- Ми зідзвонювались періодично. Домовились так, що дзвонитиму я. І я виходив на зв'язок один- два рази на день - зранку і ввечері. Я спілкувався більше з мамою, бо мама не знала, де я точно знаходжуся, видумував їй різні історії.
- В яких гарячих точках довелося вам побувати?
- Ми тримали оборону між Донецьком і Маріуполем, у районі Волновахи. Саме там виконували бойове завдання.
- А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?
- Людина здатна до всього звикнути. Ну, звичайно, немає таких людей, що нічого не бояться, але страх не має керувати тобою. Він має бути як помічник тобі. А потім вже звикаєш та включаєшся в роботу і сприймаєш реальність, як належить.
- Що було найважчим для Вас?
- Та на фронті здається, що вся країна воює і всі допомагають волонтерам. Але, повертаючись додому, з фронту, розумієш, що одні воюють, а всім іншим байдуже, що відбувається.
- Як на війні змінюється людина, життєві цінності?
- Ті, хто був до війни сильним – стає сильніший, хто до війни був слабким – того війна ламає.
- Настільки міцнішою є чоловіча дружба в умовах війни? Як проявляються людина, її воля і характер?
- Часто це непередбачувано. Тобто ніколи не сказав би, що одна конкретна людина здатна на якийсь героїчний вчинок, а коли настане час, вона себе проявляє з найкращого боку. І навпаки, бували випадки, коли людина «била себе в груди», а при певних обставинах, проявила себе далеко не з кращої позиції. Як «на гражданці» є різні люди, так і на фронті. Єдине, що там об’єднує - спільна мета. Тому там стіною один за одного, адже від цього залежить не одне життя. Є я, є мій друг і є ворог.
- Ви пам’ятаєте свій перший бій, як його перенесли?
- Пам’ятаю, нас накрили артилерією, ми тоді намагалися організувати спостереження. Це було необхідно, щоб адекватно відповісти ворогу. Наші хлопці відразу «повискакували» з бліндажів і окопів. На щастя, тоді ніхто з нашого підрозділу не загинув. Саме тоді я особливо відчув перший, такий-от, адреналін.
- Що було найважщим під час служби? Очікувати щось, сидіти в окопі чи на завдання виїжджати?
- Найтяжче - це артилерійські обстріли… там від тебе нічого не залежить. Коли ти розумієш, що обстрілюють твій підрозділ, твої позиції, а ти просто чекаєш: прилетить або не прилетить.
- Чи були якісь приємні несподіванки?
- Приємні несподіванки були тоді, коли надходили передачі від волонтерів. Також несподіванкою було, коли нас після бою відвезли на один день в Маріуполь на море. Це було справді приємною несподіванкою. Нас зібрав командир і сказав, що завтра їдемо в Маріуполь покупатись. Після довгого часу, коли хлопці не знали, що таке душ, що таке відпочинок і повноцінний день, ми побували на морі. Хоча на узбережжі Азовського моря все в протитанкових «їжаках», у колючих дротах, оборонних спорудах, але нам тоді здавалося, що це «Лазурне узбережжя Франції».
- Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
- До Росії змінилось, звісно. Але у нашому підрозділі воювали люди, які родом з Росії. Тому треба розділяти поняття Росія і росіяни. А до Росії, як держави, звичайно, ставлення змінилось. Зрозуміло, що або ми, або вони.
- Після того, що пережили, маєте бажання повернутися на фронт?
- Сказати чесно, періодично такі думки виникали, особливо коли твій підрозділ потрапляв в умови активних бойових дій, коли їх перевели на позиції під Авдіївку, коли вони зазнали великих втрат, то ми з хлопцями думали повернутись.
- Чи згасають патріотичні мотиви без елементарної підтримки від влади?
- Тоді про це якось не дуже думалось, крім влади, є ще народ, і ще нам дуже допомагали прості люди та волонтери, які передавали нам і амуніцію, і продукти харчування, і медичні препарати. Влада владою, а народ є народом.
- Як склалося Ваше життя після повернення із зони АТО?
- Після повернення з зони АТО я місяць відпочивав, потім пройшов відбір до патрульної поліції, зараз несу службу в поліції на посаді командира батальйону.
- Чому Ви обрали таку роботу?
- Напевне, я відчув, що мої набуті навички і вміння можуть бути в цьому напрямку більш корисні для суспільства.
- Чи важко вам увійти в ритм життя поліцейського?
- Взагалі-то - ні. Зазвичай, людині, яка військово загартована і знає, що таке дисципліна, що таке стройовий підрозділ, легше ввійти в ритм життя поліцейського, ніж тим, хто прийшов із «гражданки».
- Які виникали перешкоди та проблеми під час служби?
- Завжди є якісь перешкоди, на мою думку, для того, щоб людина боролася з ними. Тому що легко не буває ніде. Наше життя - це подолання перешкод.
- Чим відрізнялась служба в Чернівцях та Кривому Розі?
- У кожному місті є своя специфіка: якщо Чернівці це більш туристичне місто, наближене до іноземних держав, мультикультурне місто з багатовіковою історією, то Кривий Ріг - це «робоче» місто, місто «роботяг», тобто люди живуть там за іншим графіком, там все набагато раніше зачиняється, місто засинає набагато раніше і раніше, відповідно, прокидається. У Кривому Розі не зустрінеш такої кількості молоді, яка прогулюється вулицями в другій- третій годині ночі, але уже о четвертій годині ранку їздять маршрутки, відвозять людей на заводи. Ну і специфіка міста, відкладає відбиток на число правопорушень.
- Чи сильно відрізняються погляди людей до ситуації в зоні АТО?
- Я вам скажу так: незважаючи на те, що Кривий Ріг – це Дніпропетровська область, Східна Україна, кількість загиблих в АТО з Кривого Рогу і Дніпра набагато більша, ніж у деяких районах західної України, тобто тут люди більш активніші в цьому плані, вони розуміють, що наступними можуть бути вони.
- Де більш проявляється патріотизм?
- Залежно, що ви вважаєте патріотизмом… Якщо вдягнути вишиванку і кричати «Слава Україні!», то в Чернівцях проявляється більше, а якщо реальними справами, то, напевне, в Кривому Розі.
- Яким Ви бачите майбутнє України?
- Хотілося б, щоб Україна стала успішною державою, тому що ми зараз її тільки будуємо, і на цьому шляху буде дуже важко, адже всі держави пройшли через період становлення. Взяти, навіть, для прикладу, Ізраїль. Ця країна пройшла масу випробувань, було, безумовно, важко, але їм вдалося. І я сподіваюсь, що у нас вистачить ресурсів та мотивації, щоб побудувати нашу державу. Тому що країна в нас є, а держава - тільки стає на ноги.
- Що б ви побажали нашим студентам?
- Я хотів би побажати студентам ІФТКНу натхнення, мотивації, щоб вони брали від навчання все, що їм дають. Щоб спілкувалися зі своїми колегами, особливо з європейськими, американськими, набиралися досвіду, їхали на конференції. Це вік інформаційних технологій і… «той, хто дуже чогось хоче - завжди досягне своєї мети». Зараз є дуже багато можливостей реалізувати себе, особливо в науковій сфері. Вам є де та в кого вчитись…».
Розмову вела студентка 3-го курсу ІФТКН Аліна Тищенко
2018-02-01 15:26:11
Після закінчення університету студенти цілковито належать самі собі. Поряд не буде викладачів, які «закриватимуть очі» на певні недоліки, а поняття дедлайну набуде чітких рамок. Доросле життя, так би мовити. Саме тому, треба невпинно займатися саморозвитком і ні в якому разі не зупинятися на досягнутому, адже, щоб досягти успіху, годиться багато працювати. Про історію свого життя та секрети досягнення бажаного розповіла Світлана Флікян – випускниця кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
- Як би ви могли себе описати. Чи легко Вам досягати бажаного наприклад, або швидко втрачаєте інтерес, коли щось не виходить?
- Я трудолюбива. Люблю працювати і не люблю лінивих людей. Також мені не подобаються люди, які постійно скаржаться і шукають винних. Я достатньо самокритична, і коли хочу "пошукати винних", починаю з себе.
- Яка була перша думка після того, як дізналися, що вступили?
- Полегшення. Тому що: а)ще один етап у житті пройдено (школа); б)підготовка, переживання щодо вступу позаду; в) і ще є трішки літа, щоб відпочити.
- Чому обрали саме ЧНУ?
- Університет зачарував красою і заманив історією.
- Певно, як і більшість студентів. А що було найскладнішим у навчанні?
- Найважче було поєднувати навчання і роботу. Доводилось вставати о 5-й ранку, бігти в редакцію, писати матеріал, звідти - на першу пару, після пар - виконувати редакційне завдання, вночі готуватись до пар і спати по кілька годин. Зараз я б так точно не змогла.
- Коли зрозуміли, що журналістика – це Ваше? Чим мотивували?
- Десь у класі восьмому. Це завжди була якась внутрішня інтуітивна мотивація, я просто знала, що це моє, воно приносить мені задоволення і користь людям.
- Чи варто обирати кумирів або взірців для наслідування?
- Думаю, не варто. Але цікавитись історіями успіху інших людей треба, тільки без фанатизму. Бо, все одно, в кожного своя гора і краще йти першим на свою гору, ніж другим - на чужу, хай і вищу.
- Як складалась журналістська кар'єра?
- Мені завжди щастило з роботою. Я потрапляла вчасно в потрібні місця, де мене вже чекали професіонали і чудові люди. У Чернівцях - це неймовірна школа в "Молодому буковинці". Там мене навчили таким тонкощам, про які в жодній книзі не пишуть. Там мене навчили відваги (що важливо в журналістиці), навчили правильно ставити запитання, знаходити підхід до людей, навчили сарказму (здорового), зняли з мене мої рожеві підліткові окуляри і показали, чим погані тексти відрізняються від хороших. Потім була ТРК "А.С.С." – там люди горіли своєю справою, прагнули зробити цей світ кращим і завжди (завжди!) всі були на позитиві, горою одне за одного і за свою справу. У Києві - це мій улюблений телеканал СТБ. Це взагалі найкраще, що зі мною сталось). Тут я побачила, яким має бути телебачення.
- Важко чи легко було досягти бажаного результату у роботі?
- Звичайно, буває важко. Втома, перенапруження, величезні обсяги матеріалу, який потрібно опрацювати за мінімум часу. Іноді здавалось: ну все, тепер я точно не впораюсь, це неможливо. Але наступного дня встаєш рано-вранці, сідаєш за комп’ютер і пазл складається, і, з’ясовується: все неможливе - таки можливе)). Головне любити те, що робиш, як би банально це не звучало. Тому все важке, що було в моїй роботі, з часом ставало легким.
- Яких трьох основних правил мав би дотримуватись студент кафедри журналістики ЧНУ, аби стати успішним? - Перше - багато читати. Друге - багато читати якісної літератури. І третє - дуже, дуже багато працювати. Не відкладати на потім, прикриваючись думкою, що ще все попереду, а «брати бика за роги» замолоду, починати підйом на свою гору якомога раніше, бо, повірте, дуже важко влаштуватися на роботу в 25 років з нулем досвіду, особливо в журналістиці. І це правило хай буде не третім, а першим.
Інтерв'ю підготувала Анастасія Бойко
2018-02-21 01:32:49
Випускниця Відділу комп’ютерних технологій - Наталія Омельянюк, яка наразі проживає та працює в Бельгії, розповідає про навчання в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича та як воно вплинуло на її подальшу долю і кар’єру.
- Розкажіть про себе (звідки Ви родом, де здобули початкову освіту, чому обрали саме ЧНУ).
- Я народилася і закінчила школу в м.Заставна Чернівецької області. Чернівецький університет був логічним вибором за таких обставин.
- Чому Ви обрали саме цю спеціальність : дитяча мрія чи давнє захоплення?
- Як і кожна дівчинка, в дитинстві я захоплювалася науковою фантастикою і мріяла стати космонавтом. Фізичний факультет був найближче до втілення цієї мрії – відповідно з відомими фантастами фізики завжди затребувані в космосі. А в старших класах школи мені пощастило на завсідника та незмінного лаборанта шкільного кабінету інформатики, що і визначило подальший вибір фаху.
- Що Вам дав наш університет? Кого з викладачів вважаєте своїм наставником?
- Університет навчив мене… вчитися! Жодна людина не може знати все і зразу – але якщо володіти навичками пошуку потрібної інформації, це значно спрощує життя в цілому, і вивчення чогось нового зокрема. Я дуже вдячна за мотивацію Михайлові Васильовичу Остаповичу, який був завідувачем кафедри на момент мого навчання – за постійну мотивацію і окреслення нових можливостей, Лілії Миколаївні Павліній – завдяки їй я знаю, як саме треба передавати знання, якими володієш: і Миколі Миколайовичу Колєснікову – його предмети знадобилися в подальшій кар’єрі найбільше.
- Нині Ви працюєте за спеціальністю?
- Я закінчила кафедру ЕОМ (тепер кафедра КСМ), за дипломом, моя спеціальність – спеціаліст з банківських комп’ютерних систем та мереж. Зараз працюю в основному з мережами великих телекомунікаційних операторів – так що частково.
- Настільки я знаю, саме Ви започаткували Cisco в нашому університеті. З чого все почалося?
- Як і всі суттєві зміни в житті – з випадковості. Один з викладачів, який повинен був стати інструктором, не зміг поїхати на тренінг – і це запропонували мені. На той момент я почула слово Cisco вперше в житті, але погодилася – було цікаво спробувати щось нове. Жодного разу про це не пошкодувала.
- Як вплинула співпраця із Cisco на Ваше життя (кар’єру)?
- Суттєво. Після першої сесії навчання я зрозуміла, що мережеві технології – це те, чим я хочу займатися все життя. Після 15 років моя думка не змінилася.
- Які переваги надають сертифікати Cisco та настільки вони цінуються роботодавцями в Україні?
- Будь-який сертифікат – це підтвердження володіння певним рівнем знань та практичних навичок. Сертифікати Cisco визнаються не лише роботодавцями України, а валідні у всьому світі. Якщо людина отримала сертифікат, це свідчить про її наполегливість, знання сучасних технологій на відповідному рівні та певний рівень володіння англійською мовою; при інших однакових параметрах при працевлаштуванні перевага у більшості випадків надається кандидату з сертифікатами міжнародного рівня, які підтверджують його/її знання.
- Важливість знання англійської для отримання хорошої роботи?
- У сучасному світі його важко переоцінити - особливо для технічного спеціаліста. Більшість професійної літератури видається англійською; професійні дискусії на форумах з представниками інших країн, обмін досвідом у робочих поїздках та на заходах – мені здається, що в певний момент свого розвитку будь-який інженер чи науковець усвідомлює, що подальший професійний ріст неможливий без знання англійської хоча б на базовому рівні, для спілкування на професійні теми.
- Ваша перша закордонна робоча поїздка. Що змінила в світогляді, роботі?
- Вперше я поїхала за кордон по роботі для складання і кваліфікаційного іспиту на отримання сертифікату CCSI (Certified Cisco Systems Instructor). Основне враження після неї було – вау, я можу спілкуватися з іншими людьми і читати тренінги англійською! Дуже додає впевненості у власних силах і бажання продовжувати у цьому напрямку.
- Що було визначальним фактором зміни країни проживання?
- Отримання пропозиції працювати у центрі технічної підтримки Cisco в Бельгії для мене виявилося несподіванкою – не можу сказати, що я докладала титанічних зусиль для цього, та й прямого наміру переїжджати не було – як у мене, так і у чоловіка. На той момент мав хорошу роботу. Ми не шукали кардинальних змін. Однак такі можливості випадають нечасто, і ми вирішили спробувати. Можна сказати, що найбільшу роль зіграла цікавість – хотілося подивитися, як воно – жити в іншій країні, працювати у міжнародному середовищі, у великій компанії... знову-ж таки, ми не пожалкували.
- З якими проблемами Ви стикались під час побудови своєї кар’єри?
- Жоден кар’єрний шлях не є безхмарним; але більшість проблем можна розв’язати – якщо не активними діями, то зміною точки зору на проблему. Я не можу сказати, що були якісь глобальні проблеми, які заважали мені досягати поставлених завдань.
- Чим Ви займаєтеся у вільний час і чи він у Вас є?
- Небагато, але є ! Основні пріоритети – проводити час із сім’єю, захоплюватися спортом та вишивати хрестиком (я не жартую). Дуже любимо подорожувати і відкривати для себе нові місця – Бельгія в цьому плані стратегічно вигідна країна, 100 км у будь-якому напрямку дають змогу відкрити нові горизонтию.
- Що на Вашу думку є головними факторами для досягнення успіху?
1) Чітке розуміння, чого ви намагаєтеся досягнути – як у глобальній перспективі, так і у найближчі 2 тижні/місяці.
2) Наполегливість.
3) Розстановка пріоритетів.
4) Розуміння того, що чим амбітніша поставлена мета, тим більшим доведеться пожертвувати для її досягнення (вільним часом, розвагами з друзями, годинами сну...)
- Які поради Ви дасте нашим студентам?
1) Вірити в себе.
2) Ставити амбітні цілі (навіть якщо ви досягнете лише половини – половина від мільйона краще, ніж половина від тисячі).
3) Не порівнювати свої досягнення з іншими, але порівнювати себе, нинішнього, з собою, вчорашнім. Це дозволяє усвідомити, якого значного прогресу досягли ви особисто (а не хтось інший), і що ви продовжуєте рухатися у правильному напрямку.
Інтерв’ю підготувала студентка 241 групи ІФТКН Евеліна Жупник
2018-02-26 10:36:58
«Не треба боятися, обов’язково мрійте, втілюйте свої мрії у життя, а тоді знову шукайте іншу мрію», - випускник університету Андрій Сопільник.
У 2003-му він закінчив Інженерно-технічний факультет, а зараз керує національною компанією з виробництва сітки та дроту. Про захоплення навчанням, золоте правило студентів та мрії розповів нам Андрій Сопільник.
- Андрію Олеговичу, чому саме ІТФ?
- У мене мама – вчитель фізики, дещо я також взяв від батька, який теж багато чого мені прищепив, але любов до самого предмету мені привив керівник гуртка. Його звали Максим Максимович, прізвища, на жаль, я вже не пригадаю. Але оцей Максим Максимович показав нам, що фізика – це не просто нудна теорія, а наука про природні явища. Він переконливо довів нам: наприклад через різний атмосферний тиск на різних ділянках повітря переміщується з місць з високим атмосферним тиском в місця з низьким, і саме так утворюється вітер. Бо у дитинстві ми наївно вважали, що вітер виникає через те, що дерева хитаються.
І ось, коли ти розумієш, що ніщо не виникає з нічого, і все має свою причину та наслідки, ти по-іншому починаєш дивитися на речі. Я й до того любив фізику, але оці позакласні заняття лише додали азарту та впевненості, що це – моє. Але на саму фізику не хотів іти, на прикладну – думав, але так склалося, що вступив на інженерне відділення, чим я, насправді, дуже задоволений. Як інженери ми навіть вивчали, з яких матеріалів та за якими технологіями виготовляють скло для оптичних лінз. Викладачі-практики викладали нам так, щоб ми справді розуміли матеріал, а не використовували золоте правило «зазубрив-здав-забув». Крім того, нас як студентів, на виробництво уже не відправляли – на той час держава не мала на це коштів, але ми могли приблизно собі те все уявити зі слів викладачів, які побували на великих виробництвах загальносоюзного масштабу, і вони добре знали, про що говорять. І у них завжди було чим нас зацікавити, крім сухої теорії. Наприклад, що мені найбільше запам’яталось: із заводу вкрали ванну, в якій плавили скло на оптичні лінзи для космічних кораблів. Це було дуже зухвало, бо ванна та була із чистої платини і важила майже 300 кілограмів. Доки КДБ розслідувало крадіжку такого масштабу, завод замовив ще одну таку ванну, яка коштувала, напевно, як цілий наш університет. А вже навесні, коли зійшов сніг, з’ясувалось, що вкрадену ванну просто покинули на подвір’ї заводу, адже вона була габаритною і важкою.
- Чим запам’яталось навчання? Це був безтурботний час постійного свята чи, все ж, ночі, проведені з книжками?
За своєю природою я організатор. Завжди брав участь у художній самодіяльності, виступав, ми організовували сценки і, логічно, часто це закінчувалось десь аж під ранок, бо душа потребувала свята. Але, звісно, ми не закидали навчання, вчились, а, особливо, у передсесійний період – тоді всі ми, як зразкові студенти, надовго бралися за книжки. Складного у навчанні нічого, це ж весело, ми намагалися взяти від цього безтурботного часу все, бо ж батьки попереджали: після навчання веселощів стане значно менше, натомість – більше обов’язків.
- Що зараз перше спадає на думку, коли Ви чуєте про ІТФ?
- Дуже скептично ставлюсь до того, як зараз закликають до себе абітурієнтів. Хоча, стосується це всіх факультетів, а не лише ІТФ. Але вони роблять багато для того, щоб зацікавити дітей, а це у наш час чимало важить, бо ми знаємо, що сучасного підлітка важко змусити підняти очі від планшета чи телефону. Факультет йде в ногу з часом і змінюється за його вимогами, наприклад, заснували кафедри комп’ютерних систем і мереж та комп’ютерних наук. Я розумію, що за цим стоїть потужна база: як викладацька, так і матеріальна, а також колосальна праця тих, хто за це береться і по цеглині будує, оскільки для цього потрібен величезний інтелектуальний потенціал. Звісно, залишилось тут мало кадрів, в основному, частина поїхали за кордон. З’ясувалося, інженери в Україні не потрібні, для них просто немає роботи.
- Для Вас робота за освітою знайшлась?
-Ні. Крім добротних знань, я взяв з університету вміння заробляти гроші. Нас готували як інженерів, але викладачі розуміли, що ми повинні бути «універсальними солдатами», і вчили нас застосовувати свої знання не лише щоб отримати спеціальність, але щоб заробити. Вже десь на другому курсі розуміли: все, що ми вчимо – це наш багаж знань, який треба якось так використовувати, щоб заробити. І вже з другого курсу майже всі мали роботу. Саме цим ми відрізнялися від інших студентів. Особливо це стало помітно наприкінці навчання, коли у всіх поставала проблема: де знайти роботу? Економ, юрфак, філфак та й всі інші просто не могли знайти собі місця після 5 років навчання, а у нас вже все влаштовано.
- Університет залишився позаду, зараз Ви – керівник солідної компанії з кількома сотнями працівників. Крім того, Ви маєте сім’ю та право на якийсь відпочинок чи вільний час. Як вдається балансувати між роботою та відпочинком?
- Тут мені допомагає планування часу. Без нього я б, напевно, та й будь-який керівник, зійшов би з розуму. Грамотне планування може значно полегшити життя, тут важливо вписувати до свого розпорядку те, що ти реально встигнеш виконати, беручи до уваги, що якийсь час піде на залагодження непередбачуваних випадків або ж просто на людей, яким ти не плануєш його присвятити. Саме завдяки організації часу вдається приділяти достатню увагу і роботі, і сім’ї. Я вважаю, що планувати треба все – від А до Я. Бачити мету, яку ставиш перед собою, і йти до неї. У цьому дуже допомагають мрії. Я не розумію людей, які кажуть «я навіть мріяти про це боюсь». Не треба боятися, обов’язково мрійте, втілюйте свої мрії у життя, а тоді знову шукайте іншу мрію. Бо, лише досягаючи своїх мрій, людина стає насправді щасливою.
2018-03-14 12:41:15
Випусник факультету прикладної математики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Олександр Ткачик: "У студентів і випускників нашого факультету, які справді вчилися, проблем із працевлаштуванням немає жодних. На 4-5 курсі більша частина моїх одногрупників вже працювали. Наш факультет завжди мав хороші зв`язки з ІТ-компаніями, це і допомагає студентам знайти першу роботу".
- Звідки Ви? В якій школі навчалися?
- Я з Мельниці-Подільської. Це Тернопільська область, Борщівський район. Навчався у звичайній загальноосвітній школі у класі з гуманітарним нахилом. У нас було, якщо не помиляюся, 6 годин англійської на тиждень. Математики - мало, програмування не було взагалі.
- Чому, в такому разі, обрали програмування і факультет прикладної математики?
- Моя мама – вчитель математики. Обидвоє батьків навчалися на математичному факультеті. До того ж, я завжди любив усе, що пов`язане з комп`ютером. На час випуску у мене вже був свій комп`ютер. Мені подобалось з ним працювати, але головне, це не програмування. Дуже пощастило, що на математичному факультеті були напрямки, пов`язані з програмуванням, щоправда, ще не до кінця розумів, що це таке, та вирішив: що варто спробувати.
- Яким був Ваш улюблений предмет?
- Загалом – багато предметів. Мабуть, все ж більше подобалися предмети, пов`язані з програмуванням, хоча математику теж любив. Особливо такі предмети, як об`єктно-орієнтоване програмування, системне програмування, комп`ютерна графіка. Тобто такі предмети, на яких можна щось цікаве програмувати.
- Чи шкодували Ви колись, що обрали саме цей факультет?
- Ніколи. Коли вступав, розглядав багато різних варіантів, серед яких популярні на той час юридичний та економічний факультети при різних університетах. Чимало моїх однокласників вступили саме туди. Та я дуже радий, вступив на факультет прикладної математики ЧНУ, бо він дав можливість реалізувати себе в ІТ. Це справді моє, улюблена справа, яку люблю.
- Який у Вас найяскравіший спогад із студентських років?
- Таких доволі. Всі мої спогади про студентське життя та роботу на факультеті, де я працював рік після закінчення, є дуже хорошими і теплими. Тому до цього часу підтримую зв`язок із факультетом, викладачами, особливо з Ігорем Михайловичем Черевком, Ярославом Йосиповичем Бігуном. Щоразу, коли я в Чернівцях, намагаюся зустрітися з ними, цікавлюся новинами. Виділити щось конкретне не можу, бо все навчання – приємні сюрпризи. У мене дружні одногрупники, з якими я досі спілкуюсь. Також брав участь у студентському самоврядуванні, був головою студради.
- Чи одразу все вдавалось, чи виникали труднощі в процесі навчання, або влаштування на роботу?
- Спочатку складно, я прийшов зі звичайної школи, у якій був більш гуманітарний напрям. Більшість моїх одногрупників виявилися краще підготованими, бо навчалися у ліцеях, гімназіях, брали участь у олімпіадах. Особливо це помітно на першому курсі, оскільки тоді робився основний фокус на математику, а у мене лише базові знання, у порівнянні з ними. Перший семестр потрібно було адаптуватися і намагатися зменшити цю різницю у підготовці, а потім труднощів уже не виникало, бо подобалося все, що вивчав, а також ми мали дуже хороших викладачів і дружню групу. У студентів і випускників нашого факультету, які справді вчилися, на щастя, як тоді, так і зараз, проблем з працевлаштуванням нема жодних. На 4-5 курсі точно більша частина моїх одногрупників вже працювали.
Наш факультет завжди мав хороші зв`язки з ІТ-компаніями, це і допомагає студентам знайти першу роботу. Тож проблем ні в мене, ні в тих випускників, з якими я спілкуюся, не було.
- В якому віці Ви почали працювати за спеціальністю?
- З 4 курсу.
- Як гадаєте, чи варто починати працювати під час навчання?
- У мене є великий досвід спілкування з нашими студентами, що працюють у компанії SharpMinds, тому хочу сказати, що студенти, які почали працювати на 4-5 курсі у порівнянні зі студентами, які розпочали роботу з ранніх курсів, мають кращу підготовку. ІТ – це широка галузь, і вони можуть себе знайти у ширшому спектрі різних спеціальностей.
- Чи буває у Вас приклад для наслідування? Якщо так, то хто?
- На різних етапах життя це були різні люди. Звичайно ж, в першу чергу, батьки, а також учителі, викладачі та професіонали в галузі ІТ. Завжди старався наслідувати найкращі риси людей, з якими спілкувався, чи просто тих, кого знаю.
- Розкажіть трохи про те, чим Ви саме зараз займаєтесь і як досягли таких успіхів?
- Зараз працюю архітектором програмного забезпечення у компанії SharpMinds. Мені завжди подобався технічний напрямок роботи. Спочатку працював програмістом, згодом змінив декілька робіт та з досвідом зрозумів, що саме архітектура для мене є найбільш цікавою. Тож зараз працюю над різними проектами і стараюся знайти рішення на рівні архітектури програмного забезпечення.
- Ви одразу визначились із напрямком, чи починали з інших галузей програмування?
- Фактично так. Все відбувалося доволі плавно. Тобто почав з програміста, а саме з Microsoft-технології NET і розвивався у цьому напрямку. Наразі продовжую активно співпрацювати з різними Microsoft-технологіями, але для вирішення архітектурних завдань доводиться мати справу з багатьма іншими технологіями.
Різкої зміни спеціальності не було, єдине – якщо раніше працював лише в технічному напрямку, то зараз це поєдную з організаційною роботою. Це частина роботи архітектора.
- Яке Ваше ставлення до дівчат програмістів? Чи не вважаєте, що це не жіноча робота?
- Я думаю, що це цілком жіноча робота. У нас у команді є дівчата-програмісти. Жодної різниці нема. Якщо подобається і є до цього хист, то, думаю, в кожній компанії їм будуть тільки раді. У нас досить прикладів.
- Як Вам вдалось влаштуватись на роботу за кордоном?
- Насправді, якщо працювати у ІТ, то після певного часу вже не потрібно шукати роботу, бо вона шукає тебе. З`явилося декілька пропозицій закордону десь 5 років тому. Вирішив поїхати, спробувати пожити в іншій країні, дізнатися як це. Все-таки інша країна, інша культура інші люди – це завжди цікаво. Тому поїхав і так вийшло, що після переїзду, я досі дуже тісно спілкуюся з нашою українською командою і, це дає змогу проводити мені тут чимало часу. Десь 3-4 рази на рік я приїжджаю сюди на тиждень-два і такий режим мені до вподоби.
- Що, на Вашу думку, потрібно для того, щоб стати хорошим програмістом?
- Перш за все – це повинно подобатися, тому що для того, аби бути програмістом, треба завжди вчитися і розвиватися, а якщо це не любити, то неможливо бути конкурентоспроможним і хорошим фахівцем. А також, з досвіду, ті працівники, що мають хорошу базу з математики, можуть швидше опанувати різні технології. Є виняток, але переважно, якщо мати математичну основу, що закладає фундамент мислення, то на ній можна будувати що завгодно.
- Що Ви можете порадити нинішнім студентам?
- Вважаю, на факультеті є всі можливості для самореалізації і для того, щоб знайти роботу своєї мрії. Можу сказати з власного досвіду: якщо Ви старатиметеся, докладатимете максимум зусиль до навчання і пошуку свого напряму в ІТ, то, точно, не пошкодуєте. Адже у Вас є прекрасні шанси реалізуватися і розвиватися у IT індустрії в нашій країні. Також, звісно, потрібно мріяти, прагнути, ставити перед собою мету, старатися її досягнути, ніколи не зупинятися на чомусь одному і завжди рухатися вперед, бо світ ІТ, технологій вцілому, настільки швидкий і динамічний, що як тільки зупинитися, ви можете залишитись далеко позаду нього.
2018-03-28 12:23:03