Герої серед нас… Нам є ким пишатися!

Ангельський Павло Олегович – випускник Інженерно-технічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

2010 р. – закінчив Інженерно-технічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, здобувши кваліфікацію інженера з телекомунікацій.

2014 р. – закінчив аспірантуру при кафедрі оптики і спектроскопії ЧНУ, захистивши дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних та комп’ютерних наук за темою: «Фазова структура об’єктних полів оптично-анізотропних полікристалічних мереж біологічних тканин і рідин».

2015 р. – рік служби в АТО у складі 72-ї бригади, командир взводу: сектор «М».

2016 р. – служба у поліції: м. Чернівці, командир роти патрульної поліції.

2017 р. – служба у поліції: м. Кривий Ріг, командир батальйону патрульної поліції.

- Як на Ваше рішення відстоювати інтереси країни на Сході відреагували рідні?

- Рідні сприйняли це без особливої радості, як, зазвичай, буває у таких випадках. Але є така приказка: «На війну не біжать і від війни не тікають».

- Як відбувалося спілкування з рідними під час вашого перебування в зоні АТО? Мали змогу користуватися телефоном?

- Ми зідзвонювались періодично. Домовились так, що дзвонитиму я. І я виходив на зв'язок один- два рази на день - зранку і ввечері. Я спілкувався більше з мамою, бо мама не знала, де я точно знаходжуся, видумував їй різні історії.

- В яких гарячих точках довелося вам побувати?

- Ми тримали оборону між Донецьком і Маріуполем, у районі Волновахи. Саме там виконували бойове завдання.

- А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?

- Людина здатна до всього звикнути. Ну, звичайно, немає таких людей, що нічого не бояться, але страх не має  керувати тобою. Він має бути як помічник тобі. А потім вже звикаєш та включаєшся в роботу і сприймаєш реальність, як належить.

- Що було найважчим для Вас?

- Та на фронті здається, що вся країна воює і всі допомагають волонтерам. Але, повертаючись додому, з фронту, розумієш, що одні воюють, а всім іншим байдуже, що відбувається.

- Як на війні змінюється людина, життєві цінності?

- Ті, хто був до війни сильним – стає сильніший, хто до війни був слабким – того війна ламає.

- Настільки міцнішою є чоловіча дружба в умовах війни? Як проявляються людина, її воля і характер?

- Часто це непередбачувано. Тобто ніколи не сказав би, що одна конкретна людина здатна на якийсь героїчний вчинок, а коли настане час, вона себе проявляє з найкращого боку. І навпаки, бували випадки,  коли людина «била себе в груди», а при певних обставинах, проявила себе далеко не з кращої позиції. Як «на гражданці» є різні люди, так і на фронті. Єдине, що там об’єднує - спільна мета. Тому там стіною один за одного, адже від цього залежить не одне життя. Є я, є мій друг і є ворог.

- Ви пам’ятаєте свій перший бій, як його перенесли?

- Пам’ятаю, нас накрили артилерією, ми тоді намагалися організувати спостереження. Це було необхідно, щоб адекватно відповісти ворогу. Наші хлопці відразу «повискакували» з бліндажів і окопів. На щастя, тоді ніхто з нашого підрозділу не загинув. Саме тоді я особливо відчув перший, такий-от, адреналін.

- Що було найважщим під час служби? Очікувати щось, сидіти в окопі чи на завдання виїжджати?

- Найтяжче - це артилерійські обстріли… там від тебе нічого не залежить. Коли ти розумієш, що обстрілюють твій підрозділ, твої позиції, а ти просто чекаєш: прилетить або не прилетить.

- Чи були якісь приємні несподіванки?

- Приємні несподіванки були тоді, коли надходили передачі від волонтерів. Також несподіванкою було, коли нас після бою відвезли на один день в Маріуполь на море. Це було справді приємною несподіванкою. Нас зібрав командир і сказав, що завтра їдемо в Маріуполь покупатись. Після довгого часу, коли хлопці не знали,  що таке душ, що таке відпочинок і повноцінний день, ми побували на морі. Хоча на узбережжі Азовського моря все в протитанкових «їжаках», у колючих дротах, оборонних спорудах,  але нам тоді здавалося, що це «Лазурне узбережжя Франції».

- Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

- До Росії змінилось, звісно. Але у нашому підрозділі воювали люди, які родом з Росії. Тому треба розділяти поняття Росія і росіяни. А до Росії, як держави, звичайно, ставлення змінилось. Зрозуміло, що або ми, або вони.

- Після того, що пережили, маєте бажання повернутися на фронт?

- Сказати чесно, періодично такі думки виникали, особливо коли твій підрозділ потрапляв в умови активних бойових дій, коли їх перевели на позиції під Авдіївку, коли вони зазнали великих  втрат, то ми з хлопцями думали повернутись.

- Чи згасають патріотичні мотиви без елементарної підтримки від влади?

- Тоді про це якось не дуже думалось, крім влади, є ще народ, і ще нам дуже допомагали прості люди та волонтери, які передавали нам і амуніцію, і продукти харчування, і медичні препарати. Влада владою, а народ є народом.

- Як склалося Ваше життя після повернення із зони АТО?

- Після повернення з зони АТО я місяць відпочивав, потім пройшов відбір до патрульної поліції, зараз несу службу в поліції на посаді командира батальйону.

- Чому Ви обрали таку роботу?

- Напевне, я відчув, що мої набуті навички і вміння можуть бути в цьому напрямку більш корисні для суспільства.

- Чи важко вам увійти в ритм життя поліцейського?

- Взагалі-то -  ні. Зазвичай, людині, яка військово загартована і знає, що таке дисципліна, що таке стройовий підрозділ, легше ввійти в ритм життя поліцейського, ніж тим, хто прийшов із «гражданки».

- Які виникали перешкоди та проблеми під час служби?

- Завжди є якісь перешкоди, на мою думку, для того, щоб людина боролася з ними. Тому що легко не буває ніде. Наше життя - це подолання перешкод.

- Чим відрізнялась служба в Чернівцях та Кривому Розі?

- У кожному місті є своя специфіка: якщо Чернівці це більш туристичне місто, наближене до іноземних держав, мультикультурне місто з багатовіковою історією, то Кривий Ріг - це «робоче» місто, місто «роботяг», тобто люди живуть там за іншим графіком, там все набагато раніше зачиняється, місто засинає набагато раніше і раніше, відповідно, прокидається. У Кривому Розі не зустрінеш такої кількості молоді, яка прогулюється вулицями в другій- третій годині ночі, але уже о четвертій годині ранку їздять маршрутки, відвозять людей на заводи. Ну і специфіка міста, відкладає відбиток на число правопорушень.

- Чи сильно відрізняються погляди людей до ситуації в зоні АТО?

- Я вам скажу так: незважаючи на те, що Кривий Ріг – це Дніпропетровська область, Східна Україна, кількість загиблих в АТО з Кривого Рогу і Дніпра набагато більша, ніж у деяких районах західної України, тобто тут люди більш активніші в цьому плані, вони розуміють, що наступними можуть бути вони.  

- Де більш проявляється патріотизм?

- Залежно, що ви вважаєте патріотизмом… Якщо вдягнути вишиванку і кричати «Слава Україні!», то в Чернівцях проявляється більше, а якщо реальними справами, то, напевне, в Кривому Розі.

- Яким Ви бачите майбутнє України?

- Хотілося б, щоб Україна стала успішною державою, тому що ми зараз її тільки будуємо, і на цьому шляху буде дуже важко, адже всі держави пройшли через період становлення. Взяти, навіть, для прикладу, Ізраїль. Ця країна пройшла масу випробувань, було, безумовно, важко, але їм вдалося. І я сподіваюсь, що у нас вистачить ресурсів та мотивації, щоб побудувати нашу державу. Тому що країна в нас є, а держава - тільки стає на ноги.

- Що б ви побажали нашим студентам?

- Я хотів би побажати студентам ІФТКНу натхнення, мотивації, щоб вони брали від навчання все, що їм дають. Щоб спілкувалися зі своїми колегами, особливо з європейськими, американськими, набиралися досвіду, їхали на конференції. Це вік інформаційних технологій і… «той, хто дуже чогось хоче - завжди досягне своєї мети». Зараз є дуже багато можливостей реалізувати себе, особливо в науковій сфері. Вам є де та в кого вчитись…».

Розмову вела студентка 3-го курсу ІФТКН Аліна Тищенко